Eurowine

wz.lviv.ua: Лесь Подерв’янський: «У мене з алкоголем нормальні стосунки. Ми просто друзі»

Автор ЮЛІЯ ЛІЩЕНКО

Із Лесем Подерв’янським ми зустрілися, коли він презентував у Львові свою нову книгу — роман «Таинственный Амбал».

Культовий український письменник, «піонер стьобу», талановитий живописець, драматург, сценограф, він не зраджує своєму андеґраундному стилю — ненормативна лексика, простий чорний светр і обов’язкові джинси із ковбойськими черевиками. Давно канули в Лету ті радянські часи, коли магнітофонні записи Подерв’янського передавали з рук у руки і таємно прослуховували по квартирах у вузькому колі друзів. Торік Митець (так його називають шанувальники) відсвяткував 65-річний ювілей. Але й досі він шалено популярний. Перед виходом на сцену, у гримерці, Лесь Подерв’янський поспілкувався із журналістом «ВЗ» на вічні теми — про те, чому пише «матюками» і звідки взялася в українській мові нецензурна лексика, як живеться без комп’ютера й сучасного телефону, чому не читає книжок, а дивиться лише серіали?

eurowine

— Олександре Сергійови­чу, як ви самі характеризуєте свій стиль: стьоб, треш, по­стмодернізм?

— Моя справа — писати і ма­лювати, а справа критиків — ха­рактеризувати.

— Але ви все-таки слова «сатирик» не сприймаєте. Чому?

— Тому що моя творчість не має відношення до сатири. Са­тира — це завжди на злобу дня. А мене це ніколи не цікавило, я на злобу дня ніколи не писав.

— Але у вас так виходить, що на злобу дня — все, що ви пишете.

— А це як у Шекспіра. У ньо­го теж усе на злобу дня, як не дивно. Це тому що він пише про вічні речі. А вічні речі завжди бувають на злобу дня. Ну, так само, як і я…

— Як так сталося, що ви, живописець у третьому по­колінні, юнак із дуже інтелі­гентної київської сім’ї, обра­ли для себе такий стиль, як ненормативна лексика?

— Для мене не існує норма­тивної і ненормативної лекси­ки. Я не розділяю слів на по­гані і хороші. Саме життя наше ненормативне, і тому розмови про ненормативну лексику — це абсурд. Я почав писати і малю­вати тому, що не можу цього не робити. Це єдина мотивація для творчої людини. Творча лю­дина творить не тому, що заро­бляє цим гроші. Якби не заро­бляла, вона б те саме робила. Просто я не можу цього не ро­бити, з мене «пре». Щодо жан­ру — це драма і проза. Крім п’єс, у мене є ще оповідання, і торік я написав роман. Коли ти вмієш щось робити, ти завжди будеш це робити, тому що отримуєш кайф від того, що воно в тебе виходить.

— Ви почали писати у 1970-х роках. Тобто ви фак­тично прабатько стилю «сур­жик», який потім почали ши­роко використовувати. Після вас уже пішли і Вєрка Сер­дючка, і Михайло Бриних, численні телевізійні комічні персонажі, які на суржику паразитують. Вас букваль­но розтягнули на цитати. Чи не почуваєтеся окраденим? Чи віддаєте усе з легкою ду­шею?

— Не думаю, що ця творчість має до мене якесь відношення. Кожна творча людина щось ро­бить, і нехай… А чи воно схоже на щось чи не схоже — я над цим не замислювався.

— В одній вашій ранній п’єсі є навіть такий персонаж — Провідниця Люда. Ну хіба це не пряме запозичення чи навіть банальна крадіжка?

— Не думаю. У мистецтві ніх­то нічого не краде, це неправ­да…

— Ок, повернімося до не­нормативної лексики. То ви вважаєте, що всі слова — од­накові?

— Звичайно. Слово «х*й» і слово «серце» для мене абсо­лютно однакові — це частини людського тіла. Не розумію, чому «серце» — це добре, а «х*й» — погано. Що в «х*ї» по­ганого?

— Але ж чомусь цього сло­ва не вживають привселюд­но?

— Не вживають, а я вживаю. Хай мені хтось доведе, що «х*й» — це погано. Логічно?

— І ви у повсякденному житті завжди вживаєте такі слова? Наприклад, у магази­ні?

— Я вживаю їх тоді, коли це потрібно. А коли не потрібно — не вживаю. Люди лаються по-різному. Небагато людей справді вміють лаятися. Біль­шість людей лаятися не вміють і вставляють лайку у свою мову механічно. Так само, як інші слова-паразити. Наприклад, «Я, карочє, пішов, карочє…». І так само — «Я б**дь на х*й, пі­шов б**дь на х*й». Різниці не­має жодної. І в одному, і в іншо­му випадку мова засмічується. Що тут слова-паразити, що там слова-паразити. Але самі со­бою слова «карочє» чи «х*й» не є паразитами. Тут все залежить від того, як їх вживати. От і все.

— А вас не бентежить, що уся ця матірна лайка — росій­ського походження?

— Хто вам таке сказав? У мене зовсім інша інформація, причому академічна. Матірна лайка походить з Подніпров’я, тобто з українських теренів. По­ходить ще з часів матріархату, тобто доісторичних часів. Ба­зове поняття, на якому ґрунту­ється весь мат, — це «Й*б твою мать». За матріархату ця фраза означала позитив. Так чоловік звертався до свого імовірно­го сина: «Іди сюди, хлопчику, я міг би бути твоїм батьком». Тому що жінка — голова роду, і в неї багато чоловіків. І ніхто насправді не знає, хто батько. А хто мати — знає. А коли все перевернулося з ніг на голо­ву, коли матріархат замінився патріархатом, ця фраза стала лайливою. А насправді її корін­ня — наше, українське.

— Я так зрозуміла, ваш улюблений історичний пер­сонаж — Нестор Махно? Чому саме він?

— Не тільки. Махно в тому числі. Якщо почати аналізувати, чим він мене приваблює, — нічо­го не вийде. Він майже літера­турний персонаж. Його треба сприймати як лицаря мисте­цтва. Бо у ньому дуже багато від якогось античного героя. Про­сто він мені дуже подобається як персонаж. Але я його не на­слідую. Тим більше, що Махно наробив у своєму житті дуже багато фатальних помилок. І його ніяк не можна сприймати як приклад для наслідування. Але він дуже яскравий.

— Ви займаєтеся східними бойовими мистецтвами. Як прийшли до цього?

— Я свідомо почав цим займатися дуже давно, коли мені було років з 25. Це частина мого життя, без якої мені не­комфортно. Тому що бойові мистецтва, живопис, літера­тура — це все дуже схожі речі. Бо закони їхні однакові. Мені не треба себе примушувати ходити в зал. Це для мене як почистити зуби. Людина весь час мусить самовдосконалю­ватися. Колись ми тренувалися дуже щільно. Займалися кунг-фу, переважно без зброї. Зараз тренуюся рідше. Але намагаю­ся стежити за собою.

— В одному інтерв’ю ви казали, що у вас немає комп’ютера, а телефон — старенький.

— Телефон у мене новий. Але не з моєї волі, бо старий роз­бився вщент. Друзі мене пове­ли за руки в магазин і купили це китайське лайно (показує теле­фон. — Авт.). Сказали: «Купуй оце!». Я купив, бо не розбира­юся в тому…

— Вашою вчителькою була одна з найбільш титулова­них українських живописців — Тетяна Яблонська. Якою її пам’ятаєте?

— Ви чули, був такий най­більш руйнівний ураган в історії США — ураган «Катріна». Такою була Тетяна Нилівна. Вона ви­хором влітала в майстерню, страшенно реготала, ставила всім двійки і одразу вилітала. Вона могла сьогодні тебе на­сварити, а завтра похвалити за одну й ту саму роботу. Роки, проведені у Київській художній академії, — це були цікаві роки.

— Які книжки читаєте? Які фільми дивитеся?

— Уже давно не читаю нічого. Не зі снобізму, а просто тому, що вже прочитав усе, що мені було потрібно. Нічого нового я вже не прочитаю. До 35−40 ро­ків я прочитав абсолютно всю класичну і некласичну літера­туру. Інколи щось перечитую. Кіно — дивлюся іноді. Але зараз дуже мало нормального кіно. Усе кіно для мене перейшло в серіали. Дивлюся зазвичай американські серіали. Це про­дукція американського кабель­ного каналу HBO. Там дуже ви­сока якість. Артхаус? Не знаю, щось не справляє він на мене враження… Здебільшого це такі слабенькі ви*бони, які на щось претендують. Але не хочу сказати нічого поганого про артхаус. Як казав Мао Цзедун, нехай розквітають сто квітів…

— А який ви у побуті?

— Дуже легка людина. Не­вибаглива. Умію готувати. Цим користуються мої друзі.

— А щодо алкоголю ви як?

— У мене з алкоголем нор­мальні стосунки. Я від нього не залежний, а він не залежний від мене. Ми просто друзі. Дружи­мо давно.

— Коньяк, горілка?

— Горілка. Але під настрій. Ін­коли горілки не хочеться.

— Прочитала у Вікіпедії, що ви одружені вже втретє. Це так концептуально, що у художника має бути багато жінок?

— Багато жінок? Кому як по­щастить… У мене одна донька — Анастасія, і онук є. Донька — художник, а крім того, вона ще чемпіонка Європи з кунг-фу.

Довідка «ВЗ»
Лесь Подерв’янський (повне ім’я Олек­сандр Сергійович Подерв’янський) наро­дився 3 листопада 1952 р., Київ) — укра­їнський художник, автор сатиричних п’єс. Почав писати перші п’єси наприкінці 1970-х рр. і тепер має їх понад 50. 1976 року за­кінчив Київський художній інститут (спе­ціальність: станковий і монументальний живопис, графіка, театральний живопис). Участь у виставках бере з 1976 р. Картини зберігаються в Національному художньому музеї та багатьох приватних колекціях Укра­їни, Росії, Німеччини, США, Швеції. Член Спілки художників України з 1980 року. Теа­тральні постановки за п’єсами Лесь Подерв’янський здійснює у співавторстві зі своїм другом, театральним режисером Андрієм Крітенком, який живе у Німеччині. 16 квіт­ня 2011 року епічна трагедія «Павлік Моро­зов», написана 1993 року, була поставлена на сцені київського кінотеатру «Кінопанора­ма». А з 16 по 20 квітня 2012 р. у київському «Кристал-холі» відбулись прем’єрні покази вистави «Сни Васіліси Єгоровни». Вистава складається зі семи п’єс: «Васіліса Єгоров­на і мужичкі», «П'ять хвилин на роздуми», «Мєсто встрєчі ізмєніть ніззя, б…», «Діана», «Нірвана, або Альзо шпрех Заратустра», «Остановісь, мгновєніє, ти прєкрасно» та «Король Літр».

Джерело: https://wz.lviv.ua/interview/382754-u-mene-z-alkoholem-normalni-stosunky...

eurowine

eurowine


EuroWine

02/01/2019 04:57



Languages

Ужгородский коньячный завод Директор - Гисем Владимир Васильевич 88000, Украина, г. Ужгород ул. Тимирязева, 19, тел.: (0312) 63-86-21, 64-20–93 e-mail: ukz@tysa.ua

ВИНОГРАДАРСТВО И ВИНОДЕЛИЕ Аналитические исследования, Экспертизы, Консультации Александр Сидоренко +38(050) 318-16-90